«Мамо, пограєш зі мною в потяг?» — запитує моя донька, вишиковуючи в кімнаті лінію зі стільців. «Так, де моє місце?» — говорю я уявляючи, як ми зараз вирушимо в світ не насправді. На те воно й дитинство, адже так?

«Можеш сісти отут. Ваш квиток, будь ласка!» — говорить вона мені. Я знаходжу шматочок паперу й простягаю їй. І вже за пару хвилин після початку гри мені стає нудно.

«Шановні пасажири! Посадку завершено!» — повідомляю я й чую обурений лемент. «Ні-і-і! Це я повинна говорити», — запевняє вона. Я сходжу з «потяга». «Ні, він ще їде», — звучить у відповідь. Я повертаюся й простягаю їй новий квиток. «Ні, не потрібно. Ти ж уже показала мені квиток», — знову незадоволена вона.

Не так я уявляла радість гри з дитиною. Та й моя донька напевно теж гадала, що проведе час якось інакше. Я б прагнула бути однією з тих мам, які насправді люблять гратися з дітьми, отримують від цього задоволення. Невже я для цього не створена?

Чому нам не було весело?

Нам не було весело, тому що взагалі-те я навіть не грала. Визначення гри — це залучення до якоїсь діяльності із метою отримати задоволення й відпочити. Зміст гри в радості, а не в обов’язку.

Через певний час після нашої з донькою невдалої гри я прочитала статтю психолога, у якій ідеться, що гра — це один з найважливіших елементів у процесі розвитку дитину. Вони вчаться граючи. Не насправді приміряючи на себе ролі дорослих, вони можуть спробувати відчути на собі, яке це — готувати, кермувати або користуватися суспільним транспортом, працювати в садку або опікуватися малюком.

Ми, дорослі, усе це й так уже вміємо — і саме тому нам нудно в усе це грати. Людський мозок може зацікавити новизна й навчання навичок, що нам стануть у пригоді у майбутньому. Тому гра в уявлюваний транспорт або щось схоже здається нам такий нецікавою. Це однаково що заново вчити алфавіт. Неймовірно нудно.

Ну добре, я — не єдина у світі матуся, яка не любить грати. І що тепер?

Як мені проводити час із дітьми, якщо я не люблю грати, але хочу, щоб їм було весело? Хіба не спільна гра — це запорука зміцнення зв’язків з дитиною і якісного спільного дозвілля?

І так, і ні. Грати в місці, звісно, важливо, але, як було сказано, мета гри: отримати задоволення. Саме радість від проведеного разом з дітьми часу й формує наші приємні спогади.

А тепер подумайте про це. Чи багато у вас приємних спогадів, у яких хтось вочевидь  страждає від того, що йому необхідно вас розвеселити? Нічого гарного в цьому немає. І гра має бути радістю, а не обов’язком. Якщо вам не весело й не радісно під час гри, отже, ви не граєте.

Щоб отримати радість від спільної гри, необхідно шукати таку діяльність, від якої обидві сторони отримають задоволення. Отже, я зрозуміла, чому в нас не вийшло весело провести час разом — тому що мені було невесело.

Проста істина, що може докорінно змінити ваше життя. Є деякі заняття, що напевне мені не подобаються, від яких я відмовлюся зі спокійною совістю. Уявити, що ми кішки? Ні. Катати іграшкові потяги й машинки? Теж не варіант. «Доньки-матері» зі складним сюжетом? Так нудно, що хочеться плакати.

Замість цього я тепер намагаюся спланувати наш спільний час так, щоб він містив заняття, що подобаються мені та дітям.

Наприклад:

  • прогулянки на природі;
  • катання на велосипеді;
  • плавання;
  • малювання;
  • читання книг
  • настільні ігри;
  • «Лего»;
  • випічка.

Що робити, якщо діти просять нас пограти з ними?

Насамперед пам’ятайте, що пропозиція пограти разом — це прохання приділити увагу. Їм хочеться перебувати з нами. Вони прагнуть, щоб ми були присутніми в їхньому житті. Вони потребують нас. Ми можемо запропонувати їм інші способи взаємодії.

  • сильно обіймати;
  • увімкнути музику й потанцювати;
  • побігати у будинку, ловити й притискати;
  • запропонувати яке-небудь спільне заняття, що вам подобається.

Веселіться так, щоб вам теж було веселе. Саме це і є джерелом надійного зв’язку з дитиною. Якщо нам щось не подобається — це завжди видно.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ: