Поняття особистих кордонів досі багато хто не розуміє. А ситуації, коли ці незримі кордони порушуються, стаються поспіль щодня, особливо за участю дітей у громадських місцях. Дітям нудно, вони галасують, бігають, ридають, і зрозуміло, що це може дратувати. І скільки ще людей, і не тільки старшого віку, які починають повчати як поводитися абсолютно сторонню дитину! І її мама червоніє поруч від емоцій та слів, що от-от зірвуться з язика.

А правило насправді-то дуже просто: ніхто не має права вказувати чужій дитині. Так само, як і повчати будь-яку дорослу людину, як їй жити. Так, ви теж не можете — як і вас. То що ж, мовчати, коли сусідська дитина третю годину грає на барабані чи лізе битися? Ні, звісно. Але є велика різниця між «висловити своє ставлення та свої потреби» і «вказувати, як поводитися».

Тим паче, що подекуди любителі вказувати нав’язуються з цим навіть тоді, коли дитина поводиться цілком нормально. Наприклад, сидить у транспорті — а хтось поруч починає їй розповідати, що вона повинна поступитися місцем. Наче дитина не може втомитися чи хворіти! Такі люди не в змозі ввічливо попрохати, подякувати у разі згоди чи пережити відмову і попрохати когось іншого; їхня тактика — «наїзд».

Якщо до дитини хтось висуває претензії, психологи радять батькам у жодному разі не приставати на бік агресора.

По-перше, коли ви реагуєте: «Дякую, але я сама розберуся», «Перепрошую, але поради не потрібні», «Ні, мені не соромно за мою дитину» — дитина розуміє, що мама на її боці.

По-друге, якщо дитина справді поводиться не найкраще, ви завжди можете обговорити це з нею без зайвих сторонніх свідків. Привселюдне соромлення є таким же шкідливим пережитком минулого, як ганебний стовп чи публічні тілесні покарання.

По-третє, ці сторонні люди назавжди зникнуть з вашого життя через хвилину, а дитина залишиться. З нею і так важко зберегти добрі взаємини в усі вікові кризи, тож не варто погіршувати ситуацію додатково.