Пропонуємо казочку, яка навчить малюка любити себе таким, яким він є. Народилася в мами-їжачихи одна чудова дівчинка Катюня. Настав час мамі-їжачисі виходити на роботу, а маленькій Катюні — іти до дитячого садочка. Мама раніше вже розповідала своїй донечці про дитячий садок і навіть навідувалась із нею туди, щоб подивитися, як там цікаво і весело. Катюня трішки побоювалася, та все-таки чекала того дня, коли зможе піти до садочка. І цей день настав.

Мама розбудила свою донечку раненько, нагодувала смачненько, причесала, причепурила, і разом вони пішли вперше до дитячого садочка. Вихователька й інші малюки зустріли новеньку дуже привітно.

Увесь день Катюня весело гралася з іншими лісовими малюками — не помітила навіть, як настав вечір. Удома Катюня весело розповідала мамі про нових друзів і співала пісеньку, яку вивчила на занятті. Мама слухала донечку і раділа, бо, якщо чесно сказати, вранці вона теж трішки хвилювалася: а раптом дитині не сподобається в садочку? Та їй сподобалося!

Та якось до садочка прийшли дві новенькі дівчинки — білочки-сестрички Ася й Аліса. Усі малюки зустріли сестричок привітно, пропонували разом гратися, та сестрички гратися не дуже хотіли, сиділи на пеньочку й дивилися у дзеркальце. Після обіду вони покликали до себе Катюню:

— Ей, Катюню, хочеш подивитися в наше дзеркальце?

— Хочу! — зраділа Катюня, бо в неї такого дзеркальця не було.

Підійшла вона до сестричок і зазирає у дзеркальце.

— Скажи, Катюню, чи красива у мене шубка? — спитала Ася.

— Так, дуже красива! — сплеснула руками Ка тюня.

— Скажи, Катюню, а чи пухнастий у мене хвостик? — спитала Аліса.

— Надзвичайно пухнастий! — із захопленням роздивляючись хвоста, знову відповіла дівчинка.

— А чому ж тоді ти ходиш у такій колючій непоказній шубі? — спитали сестри.

Катюня розгубилася. Їй ще ніколи ніхто не казав таких неприємних слів.

— Тобі не соромно ходити в такому вигляді? — продовжували сестри.

Того вечора Катюня повернулася додому сумна, мама навіть вирішила, що в доньки підвищилась температура, і вклала її в ліжечко раніше. Катюня лежала під ковдрою і згадувала неприємні слова, що почула сьогодні в садочку від сестер-білочок. Їй було дуже неприємно.

Уранці, поснідавши, не схотіла вона іти до садочка. Мама здивувалася і відвела донечку до дідуся, бо їй самій треба було йти на роботу.

— Чому, онучку, ти така сумна, — спитав дідусь Катюню, пильно вдивляючись їй в очі.

Не витримала дівчинка, розплакалася й розказала дідусеві про неприємну розмову.

— Чому, дідусю, чому в мене така некрасива шубка?

Вислухав дідусь онучку, замислився, і так сказав:

— Не плач, Катюню, я теж колись вважав, що в мене некрасива шубка, та потім дізнався одну таємницю. Одного разу, коли я збирав у лісі гриби, — розповідав дідусь, — зустрів мене на галявині вовк і схотів з’їсти. Намагався я від вовка утекти, та швидко він мене наздогнав. Хіба ж на таких коротеньких ніжках далеко втечеш? Думав я уже, що нічого мене не врятує. Та тільки-но вовк схопив мене, як одразу з його очей бризнули сльози.

— Чому? — здивувалася онучка.

— Бо мої гострі колючки повпивалися в його ніс, покололи його язик!

— Правда?

— Звичайно, правда! Відтоді я свою шубку дуже люблю, бо знаю, що вона — надійна захисниця!

— Спасибі тобі, дідусю, — весело промовила Катюня, — тепер і я свою шубку любитиму!