Якось, коли сонечко світило не по-зимовому яскраво, вирушили ми з татом до лісу на прогулянку. Ми — це я, Ваня і моя менша сестра Маруся. Щоправда, менша вона лише на сім хвилин. Це тому, що ми двійнята. Якщо чесно, то я не дуже хотів іти до лісу. Ну що там може бути цікавого, в цьому зимовому лісі? Погодився я тільки тому, що ми взяли лижі. А на лижах я кататися люблю. Правда, Маруся ще взяла горіхи і сухарі, щоб птахів і білок годувати, а тато ще й термос із теплим чаєм прихопив.

Зимовий ліс — це просто казка! Сніговий килим під ногами блищав у сонячних променях так, ніби по ньому розсипали тисячу дорогоцінних каменів. А якщо підняти голову вгору, то здається, що всі дерева, кожна їх гілочка, вкрита найтоншим мереживом. А плела це мереживо найталановитіша майстриня.

На лижах я, звичайно ж, катаюся краще, ніж Маруся, тому відірвався від них із татом і поїхав уперед. Чую, а Маруся раптом як закричить:

— Тату! Ваню! Швидше йдіть сюди! Щось червоне на снігу!

Ми з татом відразу зрозуміли, що це кров.

— Напевно, тут є розбійники, — прошепотів я.

— Та ні, Ваню, це хтось із лісових мешканців поранився.

— Треба його розшукати і допомогти! — запропонувала моя сестра. — Але як же ми його відшукаємо?

— Дуже просто! Потрібно пройти по його слідах! — сказав я. Довго шукати нам не довелося. Адже поранена тваринка далеко втекти не може. Під засніженим кущем моя сестра помітила тремтяче зайченя.

У нього була роздряпана лапка. Шкода, що не я його помітив. Просто Маруся дуже уважна.

— Тату, заберімо його додому, — попросила Маруся.

— Звичайно, потрібно забрати, він же тут замерзне! — підтримав я сестру.

Так зайченя опинилося в нас. Ми відвезли його до спеціального лікаря — ветеринара. А потім ще протягом трьох тижнів доглядали зайчика вдома. Спочатку він побоювався нас, а потім звик. Маруся навіть ім’я йому придумала — Шустрик. Тому що коли лапка його почала гоїтися, скакав він по хаті дуже спритно.

— Марусю, Ваню, — якось сказав тато. — Завтра вранці поїдемо до лісу. Час нашого Шустрика відвозити.

— Таточку, а залишмо його в нас, — попросила Маруся.

— Правда, нехай залишається. Він такий хороший, — сказав я.

— Ми до нього так звикли!

— Діти, ви думаєте, на нашого Шустрика в лісі ніхто не чекає?

— Хто його там може чекати?

— А ми тут без нього сумуватимемо.

Але тато продовжував:

— У Шустрика, напевно, є в лісі його сім’я. Думаєте, рідні без нього не сумують? Ми його забрали тому, що йому потрібна була наша допомога. Тепер він здоровий і має повернутися.

— Ти правий, тату, — сказала Маша. — Про його родину я навіть не подумала.

«Все-таки наш тато дуже розумний!» — подумав я, але вголос нічого не сказав.

Дай відповіді на запитання:

• Куди діти вирушили на прогулянку?

• Що взяв із собою тато?

• Навіщо Маруся взяла горіхи і сухарі?

• Кого діти знайшли під кущем?

• Яке ім’я дівчинка дала зайченяті?

• Хто чекав на Шустрика в лісі?