Зауваження. Як часто ви їх робите своїм дітям? А собі? У гонитві за ілюзією ідеальності ми іноді позбавляємо себе простих моментів життя, сповнених певними промахами та … щастям. Хочемо поділитися з вами чудовою історією, на яку ми натрапили у мережі.

Читайте та пам’ятайте — ставлення до будь-якої ситуації залежить від того, під яким кутом ми її розглядаємо. Нумо дивитися на все під кутом радості від кожної миті життя!

Одного разу я їла борщ і крапля впала на білу футболку. «Та що ж таке…» — промайнула в мене думка. Але я одразу ж пробачила сама себе. Потрібно пробачати собі різні промахи. 

Одного разу ще маленький Макс їв борщ і облив чисту сорочку. «Їж акуратніше!» — промовила на автоматі. Я ж дуже хотіла, аби навколо все було ідеально. Я вирішила спробувати протягом дня робити сама собі зауваження. Такі, що на автоматі дитині говорять дорослі. Цікаво, що в мене вийшло? 

Вранці я побрела на кухню і побачила в раковині невимиту з вечора чашку. «Тобі складно було помити? — прозвучало в вусі. — Потрібно привчати себе до дисципліни. А то нічого путнього не вийде з тебе».  

«Бррр… — махнула головою. — З мене і не вийшло нічого путнього. Путнє — це коли все життя на одному робочому місці. А я — перекотиполе». 

Почала взуватися, збираючись у справах. «Задник НЕ загинай! Взувайся акуратно. І взагалі, лопатку для взуття потрібно використовувати. Не знаєш де? Як не знаєш? Постійно в тебе безлад. Ага-ага, пальцем допомагай собі взуватися. Саме тому в тебе манікюру красивого і немає!»

Настрій почав зникати. Ох і їдка штука ці коментарі, прямо як кислота…

Крокувала вулицею. Пташки співають. Краса довкола. Буцнула яблучко. «Кросівки зітреш! Не напасешся на тебе взуття!» 

Уже вдома, готуючи обід, відчинила шафу над головою, щоб узяти тарілку. Відчинила. А зачинити забула. І яяяяк з усього розмаху головою об кут дверцят «хряк»! В очах — зірочки. Голова болить. А у вухо зсередини: «А я казала! Скільки разів тобі повторювати — зачиняти дверцята! Оось, будь ласка, начувайся». 

Потім я сіла і засумувала. А у вухо: «Що розсілася? Справ удома мало?». 

А потім, а потім… До сліз стало погано. Тому що під наглядом такого голосу жити нереально. Саме жити.

А коли цей голос — твоя мама? Яка завжди нагадає, що ти «щось зробив не так»? 

Відтоді влітку ми граємо з Максом у футбол палими яблуками. А взимку — крижинами. Нам завжди весело! І байдуже до відсутності кросівок! Нові придбаємо!  А коли йому сумно, я завжди обіймаю. Адже це краще за слова. Узагалі, краще будь-яких слів.

Любіть і обіймайте себе та своїх дітей ♥

Нехай у їхній пам’яті з дитинства залишаться стерті кросівки, плями від смачного борщу, сміх і впевненість — тебе люблять і приймають будь-яким.