Бути батьками — не просто. Бути батьками підлітка — не просто у десятки разів більше. Ми розуміємо турботу та страхи батьків. Проте рекомендуємо слухати й чути своїх дітей. Чи щасливі вони жити під цілковитим контролем?

Напередодні виходу нашої нової книги «Я підліток», ми вирішили поділитися з вами історіями двох тинейджерів, яким є що сказати дорослим. 

Макс: «Я живу з відчуттям, що у мене постійно хтось стоїть за спиною!»

У моєму житті завжди була гіперопіка. Здебільшого, зі сторони бабусі, яка нервує на порожньому місці. Мені заборонено гуляти більше двох годин на день і в темний час доби. Я не можу залишатися ночувати в друзів. Я завжди зобов’язаний підходити до телефону і відповідати на її дзвінки. Мені рекомендують, з ким спілкуватися, а з ким — ні. Іноді просять показувати особисті листування. А ще за мною стежать за геолокацією.

Я бунтував, кричав, говорив, що все це неправильно, що я не хочу, аби за мною стежили, що я вже не маленький, що це все дурниці, але мене ніхто не слухав. Довелося просто змиритися. Я зрозумів: поки я фінансово залежу від дорослих, то навряд чи можу це змінити.

Звісно, я хотів би, щоб мене почули. Я хотів би спокійно поговорити з бабусею і пояснити, що, по-перше, вона обмежує мою свободу, по-друге, родичі повинні довіряти одне одному, а не контролювати нишком. 

Якщо ви, батьки, переживаєте за свою дитину так само, як це робить моя бабуся, то, будь ласка, не впливайте на неї так прямолінійно. Намагайтеся, аби ніхто не почувався ущемленим. Не потрібно робити це таємно за допомогою додатків або ще чогось.

Просто довіряйте своїм дітям. Говоріть із ними. Просіть телефонувати. Вони обов’язково вас почують і зрозуміють.

Ксюша: «Моїх друзів батьки завжди поділяють на поганих і хороших»

Усі свої сімнадцять я живу з гіперопікою, що можу описати лише одним словом — надто. Мені заборонено гуляти після певної години. Щоб вийти на півгодини до друзів, коли на вулиці вже темно, мені потрібно докласти нелюдських зусиль.

Батьки постійно контролюють мене за допомогою щохвилинних дзвінків. Якщо я не беру слухавку — мені гаплик.

Спочатку я намагалася домовитися з мамою. Я пояснила, що мені потрібна свобода хоча б на годину, коли я зможу проводити час з друзями. Водночас пообіцяла їй, що буду повертатися додому не пізніше дев’ятої вечора. Вона мене не почула.

За допомогою геолокації за мною не стежать, але відписуватися про місцезнаходження я повинна завжди. 

Ще батьки поділяють моїх друзів на поганих і хороших. Через це у мене обмежене коло спілкування. З 15 моїх друзів мамі подобалися лише двоє.

Мені здається, що причини батьківського хвилювання цілком зрозумілі, але дорослим потрібно навчитися перемагати свій егоїзм. Якби батьки так сильно не тиснули на дітей і довіряли їм, то підлітки самі б хотіли розповідати про стосунки з друзями. А я від спілкування з батьками зараз відчуваю лише стрес.

Сподіваюся, що своїм дітям я довіряти, а всі проблеми намагатимуся розв’язувати розмовами, а не скандалами.

Ще  більше відвертостей від підлітків, їхніх почуттів та побажань, шукайте у нашій новій книзі «Я підліток. Відверта розмова з батьками».