Жіноча частина нашого населення не знає, що означає жаліти себе. Сили є? Дихаєш? Ну ж бо, функціонуй, віддавай себе. Ти ж хороша матуся/дружина/господиня! Свободи вибору майже й нема: «Не хочеш? Захочеш! Нумо роби!» 

Але якщо витрачати більше, ніж отримувати, то наші ресурси опускаються на позначку нуль. І імунітету від цього немає. Деякі люди припиняють щось робити, тільки якщо їх «вимикає» фізично. Ми сприймаємо такі речі, як цілком нормальні: переступати через себе, не помічати власного виснаження, не помічати, коли виснажений хтось інший. І кому від цього краще?

У тих, хто не зміг вчасно зупинитися, років у 35–40 починають виникати психосоматичні стопори — тіло саме нас зупиняє. Хтось страждає на простудні захворювання, у когось болить серце, у когось ще щось. Звісно, краще до цього не доводити…

До появи дітей нам здавалося, що якщо виконав 90 % запланованих справ — то ти молодець. Тепер, якщо зробили хоча б 10 %, то вже молодець! А якщо цілих 20–25 % із необхідного, то вже начебто і добре, але перевантажився. Тож краще прагнути меншої цифри. Бо не виспатися, напружитися, не поїсти, прискоритися, не почитати — це рух у бік більшої цифри, а нам потрібно не туди.

 І ось схаменувшись, поглянувши на свій розклад та обов’язки під іншим кутом, настає розуміння: якісь функції на себе може взяти інший член родини, щось можна не доробляти, щось не так і важливо. Оцінивши ситуацію, можна починати делегувати. Нам час переглянути заповіданий нам мамами і бабусями спосіб робити все-все-все. 

Батьківство — тривалий марафон. І виграє тут не той, хто швидше фінішує, а хто з міцним здоров’ям онуків зможе обіймати.