— Ур-р-ра! Сніг! — кричали лісові дітлахи. — Як же весело! Як чудово!

— Гей, хлопці, а пограймо у схованки! — запропонував зайчик.

— У тебе шубка біла, тобі легко ховатися! — спробувало заперечити білченя, та зайчик його вже не чув, бо побіг ховатися.

Довелося білченяті й іншим малюкам наздоганяти вуханчика. А зайчик сховався за деревом і сидить тихо. У білій шубці його майже неможливо помітити. Та білченята знайшли.

— А тепер у сніжки! — вигукнув хтось із малюків, і почалася нова весела гра.

Усім малюкам подобається зима. Із задоволенням граються вони у снігу, катаються на ковзанах та лижах. Проте птахам узимку не до сміху. Холодно їм, їжу здобувати важко. Дядечко дятел цілий день без зупину висукує своїм міцним дзьобом — і дерева лікує, і їжу знаходить. Щодня на весь ліс лунає цей стукіт.

— Вуханчику, додому! — кличе зайчиха сина, щойно почне сутеніти, а сутеніє взимку рано.

— Мамо, ну можна ще трішечки, — благає син зазвичай, — навіть білченята досі гуляють.

Та в цей час і білка починає гукати своїх малюків.

— Дітлашня, а ну швиденько додому, — озивається дядечко дятел. — Завтра вранці знову зустрінетеся.

— Ну, добре, — погоджуються малюки. — Нумо завтра в хокей грати!

Домовилися, що зустрінуться біля лісового озера. Навіть дядечко дятел обіцяв прилетіти, щоб перевірити своїм дзьобом, чи міцний на озері лід.

Уранці, щойно поснідавши, схопили малюки ключки й дременули до озера. Та не судилося початися грі. Чомусь так і не з’явився біля озера дятел.

— Я вам точно кажу, щось трапилося, — заявив зайчик. — Дядько дятел не міг проспати і забути теж не міг.

— Та й стукоту його в лісі не чути. Що ж робити?

— Треба бігти до нього, раптом йому допомога потрібна!

Добігли швидко до високої сосни. Погукали. Визирнув зі свого дупла дятел. Винуватим голосом каже:

— Пробачте, діти, не можу я вилетіти з дупла.

— Ви захворіли? — стурбовано запитала білочка.

— Та ні, просто я не можу знайти свій червоний капелюшок. Куди він міг подітися — ніяк не збагну. А без капелюшка в такий мороз на вулицю вилетіти я не можу.

Перепросив дятел у малюків і сховався в дуплі. Пішли малюки додому. Дорогою розмірковують, як же допомогти дядькові дятлу. Не може він аж до самої весни в дуплі сидіти. Й раптом бачать перед собою дивну картину.

Сидить на пеньку сорока й у дзеркалі себе красиву розглядає. На шиї в неї червоне намисто так і виграє в сонячному промінні, а на голові — той самий червоний капелюшок, який дядько дятел ніяк знайти не може.

— Як же вам не соромно, тітонько сороко! — крикнув зайчик.

— А чому, чому це мені повинно бути сор-р-ромно? Я пр-р-росто лечу й бачу, що під сосною на снігу капелюшок червоніє. А мені саме такого не вистачало. Подивіться, ну як же він пасує до мого намиста!..

Довго стрекотала тітка сорока, та довелося все-таки капелюшок віддати, бо чужого брати не можна, навіть якщо воно тобі дуже пасує!

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ: